Художник власної душі: мій детектив на вулицях Львова. (En/Ua)

Привіт усім.
Десь місяць тому я писала про те як на "Вернісажі" спілкувалася з продавчинею, яка розповідала, що записала свого сина в художню школу імені Олекси Новаківського. Вона порадила мені піти до директора школи, якщо я хочу записати на навчання свого сина. Нещодавно я вирішила дізнатися більше інформації.
Я подумала, що це ж зовсім близько від мого дому. Всього кілька вулиць і я наблизилася до химерного будинку з червоної цегли. Це музей Олекси Новаківського, а на верхньому поверсі знаходиться майстерня художника. Я підійшла до вхідних дверей, але вони були зачинені. Я подивилася в глибину приміщення і натисла на кнопку дзвінка. До мене підійшов чоловік і відчинив двері. Я привіталася і пояснила, що шукаю.
"Зайдіть, будь ласка," -строго сказав працівник музею."Тут лише музей, але зараз він не працює, картини знаходяться в сховищі на час військового стану".
"Коли я почула ім'я Олекси Новаківського, то чомусь асоціювалося мені з цим будинком"- засмучена відповіла я.
"Зараз, зачекайте хвильку я вам допоможу знайти художню школу"- заспокоював працівник і десь зник.

Я розглядала приміщення в якому знаходилася, очікуючи на відповідь. Дерев'яний портал і сходи, які вели вгору, картини художника, які зустрічають відвідувачів з першого кроку, вгорі кольорові вітражі з буквою "Н" посередині. Шкода, що музей не працює, я б з задоволенням подивилася і послухала. Колись, під час навчання в музичному коледжі, я відвідувала виставку робіт Олекси Новаківського в національному музею у Львові. Тоді викладач дала завдання написати свої відчуття після побаченого. Я написала кілька речень і отримала 2. Я відчувала бунт, образилася і сказала викладачці у відповідь, що наступного разу напишу цілу книгу, щоб вона не була настільки прискіпливою.
Тоді в мене було дуже активне життя, перші студентські вечори, після навчання ми збиралися в одній аудиторії, хтось грав на піаніно, хтось на акордеоні, решта співали. Найцікавіше мені було спілкуватися з старшокурсниками. Перші погляди, почуття, перші зізнання, він казав мені: "я не можу, бо ти ще маленька".
В тому стані я не могла зануритися в картини Олекси Новаківського. Тому я правдиво написала в свому зошиті, що бачу розмазню, що намальовано нервово і що використано багато фарб і полотна.
А сьогодні все перевернулось. Я вже не маленька, я можу зрозуміти творчість художника, але його картини для мене не доступні. Я стояла і оглядала передпокій цього будинку, згадувала ту виставку, яку бачила понад 25 років тому. Нарешті надійшов працівник і на карті пояснив мені, де знаходиться художня школа ім. О.Новаківського .
"А це лише музей!"- ще раз сказав він.
Я вийшла і знову відчула шум вулиць. Мене здивувала моя безпосередність, просто прийти, витягнути цього працівника до розмови, отримати відповідь.

А іншого дня я пішла відвідати художню школу. І знову мій внутрішній навігатор мене обманув. Я чомусь уявила собі маршрут зовсім в іншу сторону. Я пройшла лишній шлях, але вчасно зрозуміла власну помилку.
Що ви знаєте про будівлю де знаходиться художня школа? Цей район Львова колись називали Кастелівкою — містом-садом, де кожна вілла була унікальною. Це справжній неоготичний замок, який височіє вартовим над містом на мальовничих схилах біля парку імені Богдана Хмельницького.
Уявіть, як символічно: у будівлі, що сама схожа на витвір мистецтва, діти вчаться керувати власним пензлем.
Я ніби зібрала докупи всі символи Львова: зустріч на "Вернісажі", спогади про виставку в національному музею, відвідування музею О. Новаківського, щоб прийти сюди до фортеці, яка тримає художнє небо над містом і пояснює свою внутрішню весну.
Я розглядала цю будівлю ззовні і врешті наважилася зайти в середину. За якихось "надцять" сходів я потрапила у кабінет зауча. Це приємний старший чоловік з сивими волоссям і бородою. Позаду над ним на стіні висів автопортрет, а поряд на полицях лежали тисячі малюнків, бережно загорнуті у папір.

Пан зауч пояснив, що може прийняти мого сина, але щоб я зрозуміла, що це не гурток, а справжня школа і навчання проходить на постійній основі, уроки, екзамени, крім малювання є ліпка, та інші дисципліни. Я тоді запитала себе чи готовий син до такого рівня. І одразу відповіла, що це була моя мрія- малювати. Я подякувала за витрачений час, сказала, що маю порадитися з сином і радісно вийшла з приміщення.
Мене обливали власні думки. Я вперше в житті ступила на ці круті схили, і це відчувалося як розслідування. Я шукала відповіді серед кам'яних стін неоготичних вілл. Кожен крок по вулиці Галицької Армії наближав мене до розгадки: хто ж насправді малює моє життя? І цей детектив привів мене до самої себе — до художника, який нарешті знайшов свій пензель. Я можу Малювати білим по білому, де фарбою є мої відчуття, а не колір. Я вмію чути музику там, де інші бачать лише тишу. Я буваю в «іншому вимірі», стоячи посеред галасливого міста. Я спостерігаю як моя душа вміє «обіймати» на відстані тисяч думок.
Я тоді зрозуміла, що я- художник власної душі.
Дякую, що ви поряд і продовжуєте слідкувати за моїми дописами, я ціню і люблю це.

The Artist of My Own Soul
​Greetings to everyone.
​About a month ago, I wrote about a conversation at the "Vernissage" (an open-air art market in Lviv). A saleswoman told me about enrolling her son in the Oleksa Novakivskyi Art School. She suggested I speak with the director if I wanted my son to study there. Recently, I decided to find out more.
​I realized the school was just a few streets away from my home. A short walk brought me to a whimsical red-brick building—the Oleksa Novakivskyi Museum. The artist’s workshop is located on the top floor. I approached the entrance, but the doors were locked. I looked into the depths of the hallway and pressed the doorbell. A man came out and opened the door. I introduced myself and explained what I was looking for.
​"Please, come in," the museum worker said sternly. "This is only a museum, and it’s currently closed. The paintings are in storage for the duration of the war."
​"When I heard Oleksa Novakivskyi’s name, I immediately associated it with this building," I replied, feeling a bit disappointed.
​"Wait a moment, I’ll help you find the art school," he said, trying to reassure me, and then disappeared into the shadows of the building.
​While waiting, I observed the space around me. A wooden portal, stairs leading upward, and the artist's paintings greeting visitors from the very first step. High above, stained-glass windows featured a prominent letter "N" in the center. It was a pity the museum was closed; I would have loved to look and listen.
​Years ago, while studying at the music college, I visited an exhibition of Oleksa Novakivskyi’s works at the National Museum in Lviv. Our teacher gave us an assignment to write down our impressions. I wrote a few sentences and received a grade of "2" (the lowest mark). I was offended and told the teacher that next time, I would write an entire book so she wouldn't be so nitpicky.
​Back then, my life was a whirlwind. Student parties, gathering in classrooms after lessons—someone playing the piano, someone on the accordion, the rest of us singing. My favorite thing was talking to the older students. First glances, first feelings, first confessions. One of them used to tell me: "I can't, because you're still too little."
​In that state, I couldn't truly immerse myself in Novakivskyi’s art. I honestly wrote in my notebook that I saw "a mess," that it was "painted nervously," and that too much paint and canvas were used.
​But today, everything has turned upside down. I am no longer "little." I can understand the artist’s work, yet his paintings are inaccessible to me now. Standing in that hallway, I remembered the exhibition I saw over 25 years ago. Finally, the worker returned and showed me on a map where the O. Novakivskyi Art School was located.
​"This is only a museum!" he reminded me once more.
​As I stepped back outside, the noise of the streets greeted me. I was surprised by my own directness—just showing up, pulling this worker into a conversation, getting an answer.
​Another day, I set out to visit the art school itself. Once again, my internal navigator misled me. I imagined the route in the completely wrong direction and walked a long way before realizing my mistake.
​Do you know the building where the art school is located? This district of Lviv was once called Kastelivka—a garden city where every villa was unique. The school is a true Neo-Gothic castle, standing like a guardian over the city on the picturesque slopes near Bohdan Khmelnytskyi Park.
​Imagine how symbolic it is: in a building that is itself a work of art, children learn to master their own brushes.
​It felt as if I had gathered all the symbols of Lviv: the meeting at the "Vernissage," the memories of the National Museum, the visit to the Novakivskyi Museum—all to arrive here, at this fortress that holds the artistic sky over the city and explains its own internal spring.
​I looked at the building from the outside and finally dared to enter. After a few flights of stairs, I found myself in the office of the deputy principal—a kind older man with gray hair and a beard. Behind him hung a self-portrait, and nearby shelves held thousands of drawings, carefully wrapped in paper.
​He explained that he could accept my son, but I had to understand: this is not a hobby club, but a real school with lessons, exams, sculpting, and other disciplines. I asked myself if my son was ready for this level. And I immediately answered—this was my dream to paint. I thanked him for his time, said I needed to consult with my son, and left the building with a joyful heart.
​My thoughts washed over me. For the first time in my life, I had stepped onto these steep slopes, and it felt like an investigation. I was searching for answers among the stone walls of Neo-Gothic villas. Every step on Halytska Armiya Street brought me closer to the mystery: who is really painting my life?
​This detective story led me back to myself—to the artist who has finally found her brush. I can paint "white on white," where the paint is my feelings, not a color. I know how to hear music where others see only silence. I exist in "another dimension" while standing in the middle of a noisy city. I observe how my soul knows how to "embrace" across a distance of a thousand thoughts.
​In that moment, I understood: I am the artist of my own soul.