Золота прогулянка

Вона живе на околиці — не зовсім в селі, але й не в лісі. Її дім стоїть трохи осторонь, між пагорбами, де дихання вітру приносить запахи стиглого зерна, польових квітів і розпеченої землі. У серпні тут все світиться — хмари мають мідний відтінок, а кожна травинка, здається, зберігає в собі рештки сонця.

Цього вечора вона вийшла з дому без жодної мети, лише з потребою відчути землю під ногами. Вона йшла повільно, босоніж, високою стернею, залишаючи за собою слід легкого сяйва, ніби золотий пил осідав на повітрі після кожного кроку. Її очі були заплющені, обличчя спокійне, наче вона розмовляла з самим простором навколо.

Ця прогулянка була для неї молитвою. Не словами, а серцем. Так вона дякувала — за тишу, за врожай, за всі дні, які пройшли в гармонії. У повітрі звучала цикадна пісня, а вечірнє сонце торкалося її плечей, ніби благословляло. Вона відчувала себе частиною всього: світла, трав, далекого шелесту дерев і власного спокійного дихання.

У серпні життя сповільнюється, але не зупиняється. І ця жінка знала: саме в таку годину — між денним теплом і нічною тишею — серце людини може почути себе найкраще.

Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI