Сумна історія

В глибині старого трояндового саду, залитого м’яким золотим світлом вечора, на кам’яній лавці сиділа дівчина. Її темне, кучеряве волосся спадало хвилями на плечі, ледь тремтячи від подиху вітру. Очі, карі й глибокі, як осіннє небо перед дощем, були повні сліз. Вона тримала обличчя в долонях, а її плечі здригались — не від холоду, а від чогось, що боліло набагато глибше.

Її звали Марта.

Колись вона приходила сюди з ним — хлопцем, що малював троянди, але бачив лише її. Він казав, що її очі — тепліші за сонце, а сміх — мов тінь, що рятує від спеки. Вони мріяли разом: про дім, про сад, що ніколи не в’яне, про довгі роки, у яких будуть тільки вони.

Та він пішов. Раптово, без слів. У нього забракло часу, але Марта дізналася про це лише після — з рядків у лікарняному щоденнику, які він не встиг віддати.

Її сльози — не про зраду, не про злість. Вони — про пам’ять. Про ніжність, що не вмерла. Про весну, яка більше не повернеться такою, як була. І про кохання, що жило так тихо, що світ його не помітив — але воно було.

І тепер воно живе тут, між пелюстками троянд, у тіні лавки, у золотому світлі. І в її сльозах.

Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI