Сон поза часом

У цьому сні час зупинився — або, можливо, розсипався на тисячі уламків. Поламані годинники, великі й малі, висіли у повітрі, повільно обертаючись у тиші, що звучала гучніше за крик. Вони не цокали — лише тремтіли, немов відлуння давно забутих хвилин.

Серед них стояла вона — жінка у світлій сукні, ніби зітканій з серпанку. Її погляд ковзав по циферблатах без стрілок, по годинах, що зупинилися на різних позначках, ніби намагаючись знайти серед них свій власний час. Її очі світилися сумом, але в ньому ховалася надія — на те, що з-поміж усіх цих зламаних моментів знайдеться той єдиний, справжній, який приведе її назад.

Колись вона заблукала у власних думках, у спогадах про те, що не сталося, про вибори, які так і не були зроблені. І тепер її душа блукала цим сновидним лабіринтом, де минуле, теперішнє і майбутнє втратили межі.

Але вона не здавалася. Кожен її крок, кожен погляд був пошуком — ключа до пробудження, до віднайдення себе. Бо навіть у найхимернішому сні, серед поламаних годинників і забутих бажань, жевріє віра: час можна віднайти. А з ним — і шлях додому.

Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI