Верни до мене...

11 months ago

Привіт усім!

Чомусь згадався Стус. Знаєте, за що я люблю його вірші? Вони якісь нелінійні. Дякувати за це треба певною мірою його епосі, де справжній сенс деколи доводилося ховати за павутиною слів. Але талант це не применшує.

"Верни до мене, пам'яте моя..." Сьогодні вірш відгукується в мені різними сенсами. Початок його про те, як війна в багатьох людях пробудила жагу до пізнання свого справжнього минулого, до своєї спадщини. А продовження - про безтурботність, красу, і про мир. А ще мабуть про світ, який не має кордонів. Бо поки триває війна, мій світ маленький, і він тут, в Україні. Де мої рідні і друзі, де я виросла, де поховані всі мої. "...і я гукну. І край мене почує."

Він жив не так і давно. Завжди розмовляв українською. Вчився в місті Сталіно, те що зараз Донецьк.

300 його віршів знищили тюремні наглядачі. Триста! Він міг вибрати мовчазний спротив, таємний спротив. Міг просто плисти за течією, як пливли мільйони, що жили в цій тюрмі народів. Але він вибрав відкрите публічне протистояння.

Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.

Василь Стус.